Сумна звістка із села Довге. На 84-му році життя пересталось бити серце, українського мовознавця, завідувача відділу історії та граматики Інституту української мови Національної академії наук України, член-кореспондент НАН України – Німчука Василя Васильовича. Про це на своїй сторінці у соцмережі фейсбук повідомив Василь Кузан.
“Щойно надійшла сумна новина із мого рідного села Довге, що на Закарпатті. Перестало битися серце Великої Людини, шляхетного чоловіка, визначного вченого, патріота рідного краю і великої Батьківщини, мого друга, академіка Василя Васильовича Німчука.
Церемонія прощання почнеться завтра, 27.11.2017 року у Свято-Іллінському храмі с.Довге Іршавського району.” – йдеться у повідомленнні Василя Кузана.
Щойно надійшла сумна новина із мого рідного села Довге, що на Закарпатті. Перестало битися серце Великої Людини,…
Opublikowany przez Василь Кузан Niedziela, 26 listopada 2017
Герої тихо залишають нас…
Коли велика людина іде від нас у кращі світи, раптом усі помічають її велич.
Так сталося і з академіком, членом-кореспондентом НАН України, мовознавцем, дослідником давньоруської та старослов’янської мов, історії, діалектів та ономастики української мови, історії української літературної мови, історії української лінгвістики, проблем української мови як конфесійної тощо. Його монографії вивчають і будуть вивчати у вузах. Під керівництвом Василя Німчука був розроблений проект правопису 1999 року. В. В. Німчук був членом редколегії і одним із авторів енциклопедії “Українська мова”, засновником та головним редактором наукового журналу “Українська мова”. А з 1998 по 2008 рік він був директором Інституту української мови Національної академії наук України.
Василь Васильович виховав десятки учнів, які захистили кандидатські і докторські дисертації. Він дослідив та підготував до друку безліч важливих документів, що стосуються історичності та цілісності нації з точки зору мови. Він уводив у загальнонаціональний вжиток рідні йому закарпатські слова, яскраві та забуті слова інших діалектів. Стукаючи у будь-які двері столичних високих кабінетів він незмінно запитував: “Слóбüдно?”, а почувши ствердну відповідь урочисто проголошував: “Дякуу”. Його внесок у науку важко переоцінити. Його тверда українська позиція базувалася на знанні історії, а не на лозунгах. Він був одним із стовпів, на яких трималося небо нації. Він був простим, скромним, надзвичайно щирим і щедрим, відкритим і безмежно добрим чоловіком. Він був…
І ось, коли його не стало…
Я заглянув у всезнаючу “Вікіпедію” і прочитав, що цей унікальний чоловік за своє життя був нагороджений двічі: “Нагороджений премією АН УРСР ім. І. Я. Франка (1985), медаллю П. Й. Шафарика (1995).” Отже, держава, на благо якої він трудився усе своє життя, відмовившись від особистого життя, не помітила його подвигів і старань. Адже у державних мужів і керманичів суспільних процесів в Україні є тисячі важливіших справ. І у стрімкому потоці нагороджень дружин прокурорів, коханок олігархів, кумів дутих авторитетів, юних орлів та штучних силіконових зірок чужого шоу, виявляється, нема часу на увагу для справжніх героїв. І це у той час, коли явні вороги України, “кідалови” та “підрахуї”, “комуняки” та “бандюковичі”, “меншовартісники” та “шароварники” стають носіями орденів “Слави”, Ярослава Мудрого, княгині Ольги…Стають людьми року, століття, тисячоліття…
Я пишу про це, бо боляче. Але Василь Васильович про нагороди не думав. Певно, знав їх справжню ціну. Він думав про працю. Писав, вивчав, досліджував. Інколи міг кількома реченнями обмовитися про девальвацію цінностей…
Мало хто знав, але багато десятиліть вчений вів щоденник, у який записував багато чого. Скільки тих зошитів назбиралося? Скільки в них народної мудрості, анекдотів, приповідок, маловживаних слів? Скільки цікавих історій? На мою пропозицію видати щось із того відповідав завжди однаково: “А кому то потрібно?”. Потрібно, Василю Васильовичу. Ой як потрібно! Нам потрібно. Україні потрібно. Рідному і милому Вам Закарпаттю.
Найбільше в світі Василь Німчук любив мову, її діалекти, особливо рідний йому закарпатський, любив людей, Бога і греко-католицьку церкву… У Києві щонеділі відвідував храм на Аскольдовій Могилі, а вдома, у Довгому Свято-Іллінський храм, що символічно облюбував собі місце між православною та римо-католицькою церквами. До речі, до будівництва цього храму він долучався фінансово, а світоч придбано за його особисті кошти.
Любив усе старе, справжнє, історичне, глибинне. А про рідне мальовниче село Довге, батьківщину багатьох талановитих людей, село, де жила Анна Іванівна Франко і працювала Марійка Підгірянка, де був написаний Михайлом Машкіним неофіційний гімн Закарпаття “Верховино, мати моя”, де працював на фермі найсильніший чоловік світу ХХ століття Іван Фірцак-Кротон, міг говорити годинами.
Якось, років десять тому, ми з ним зупинилися на мості через красуню Боржаву. “А знаєш, Василю, чого то урочище називається Осóнь? Не знаєш. І я не знав. Але тепер зрозумів. Бо там завжди сонце! І вранці, і вдень, і ввечері! Бо воно з сонячного боку – о-сонь!»”. Це було відкриття для нього. І він радів тому відкриттю, як дитина.
Востаннє ми говорили по телефону два тижні тому. Василь Васильович цінував мою творчість. Особливо йому були до вподоби вірші “по-нашому”. “Василю, то справжня поезія! – вигукнув він у слухавку. – То бере за душу. Я прочитав твій вірш на фейсбуці і мушу тя похвалити. Але є одна помилка. Ти замість букви “ю” у єдному слові написав “ü”. Виправ. Бо иппен так говорили наші діды тото слово – через “ю”. А всьо иншоє у тя – дуже файно”.
Я подякував академікові, який, на відміну від влади, мав достатньо часу і звертав увагу не те, що на людину – на букву! Виправив…
Більше мені ніхто не підкаже, як правильно написати рідне, старе і справжнє слово по-нашому…