Відомий закарпатський письменник Андрій Дурунда розповів “Новинам” про дуже цінні речі у своїй квартирі, совість спілки, імунітет та хібакусю…
“Батька у новому одязі ми вперше побачили, коли він помер”
Одну зі своїх книг ви назвали “Сльозинка на зеленім листку”, де листок – ваше дитинство, а сльозинка – наймитські дні.
– Кажуть, що письменника письменником робить дитинство. В мене вийшло саме так. Нас було семеро, братів і сестер. Мама гарувала в колгоспі з соціалістично-претензійною назвою – «Перемога». Перемога, мабуть, суцільної злиденності й бідності в горах. Навіть тоді, коли вона – вдова, залишилася з маленькими дітьми на руках, все одно мусила садити 30 соток картоплі, а ще косити для колгоспних корів, окрім своєї, яка була нашою годувальницею. Пальці в неньки були геть порепані, аж скручені та почорнілі від тої щоденної важкої роботи. Ми настільки тяжко жили, що я з сестрою мусив піти наймитувати – пасти корову, доїти, рубати дрова, розводити вогонь у шпорі. Та ще й маленьких дітей ґаздів бавити. І все це тільки заради того, щоб вони дали мені їсти… Пригадую, коли мав уже йти до школи, вони купили мені найдешевший костюмчик. Курточка була подібна до німецького френча. Це мені здавалося тоді величезним багатством. Але якось я ніс фарбу на горище, пролив її й заляпався. Довелося в такому одязі й до школи ходити.
Ще Петро Скунць назвав ваше дитинство ніби списаним зі стефаниківських чи потушняківських творів.
– Мамі було 47, коли помер батько. І потім вона прожила ще стільки ж. Мені йшов десятий рік. Я єдиний був при смерті батька. Господиня мене ніколи в лікарню не пускала. Тут у березні ще стоять великі сніги. Але того недільного дня щось у мене засіло, і я сказав: «Іду до тата!» Мовив це таким тоном, що вона не наважилася заперечити. Дала 20 копійок, аби купив батькові 200 грамів пряників. І я з Рекіт – пішки в Новоселицю. Зайшов у палату. Ще не встиг купити ті пряники, бо магазин був далі. Тато дрімав. На інших ліжках – такі ж худі, спрацьовані горяни. Санітарка сказала: “Ильку, син до вас прийшов!” Він ледь-ледь розплющив очі й слабеньким голосом прохрипів: «И-и-и». Тої миті я не знав, що це вже все. Потім санітарка закричала. Мене намагалися відвернути. Але я побачив, як йому заплющили очі… У тата була астма. Йому вже давно мали дати пенсію, оформили інвалідність. Але він так жодного разу й не встиг нею скористатися. Як потім стало відомо, медсестра помилково ввела татові не той укол… Я бігом додому – зимовою дорогою між лісами. А мама – в церкві. Підійшов до неї, взяв її, як дитину, за руку й повів надвір. Одразу зрозуміла, що сталася біда. Там хрест біля церкви стояв, із каменя, якому чи не двісті років. Притулилася до нього, зсунулася й зайойкала-застогнала. Ми бігом у Новоселицю в лікарню, потім до чоловіка, який мав коней і сани. Мама стала благати його привезти тата. Той усіляко віднікувався, бо неділя, пізно, холодно. А в них – так тепленько, у шпорі горить вогонь. Ледве його упросила поїхати. Привезли ми тата вночі. Він усе життя ходив у латаних-перелатаних штанах, а коли помер, мама купила йому темний костюм, чорні черевики. І нам було так дивно. Ніколи не бачили його в новій одежі, але в землю мусив іти прибраний.
Мені тоді здавалося, що письменники – то боги
А як щодо творчості? Зазвичай багато прозаїків починали з віршів.
– Так було і в мене. Перший мій вірш «Струни осені» надрукували, коли вчився в 7-му класі, в «Закарпатській правді» – тоді найголовнішій газеті Срібної Землі. Це моя улюблена пора року, відчувається така легка печаль у природі. У Радянському Союзі, коли письменникам платили за твори, літературний стаж рахували від першого надрукованого твору. Тоді можна вважати, що в мене 46-літній стаж.
Коли навчався в Голятинській школі у 8-му, до нас приїхали два Василі – Вовчок і Кохан. Я раніше тільки на портретах бачив письменників. Мені тоді здавалося, що то боги. Читали свої твори, розповідали про себе. Вовчок наприкінці спитав: а може і серед вас хтось пише вірші? І всі закричали: «Дурунда!» Й виштовхали мене наперед. Я боявся й слово вимовити. Нарешті прочитав якийсь віршик. А через тиждень Вовчок вислав мені свою книжку «Совість» – із автографом: «Дурунді Андрію, щоб здійснив свою мрію». Досі бережу її, як і інші із автографами колег – це дуже цінні речі у моїй квартирі.
Цікавим явищем тоді був і табір юних літераторів при Свалявській школі-інтернаті.
– Влітку 1973-го я був на полонині: ми з хлопцями копали пішнички для туристів, допомагали вівчарям. Ночували в колибі серед лісу за кілька кілометрів від цивілізації. Зате за місяць я заробив 28 кг кукурудзяного борошна. Ніс його аж із Пилипця – десь 10 км, навпростець, через гори. І вдома всі на сьомому небі були від щастя. Бо в нас кукурудза не росте, а борошно з неї видавали тільки передовикам, трактористам, та й то напередодні великих свят. А відтак поїхав у Сваляву, в табір юних літераторів. Там зазнайомився з багатьма обдарованими однолітками. Вів секцію Юрій Керекеш. Я дивився на нього, як на батька. Досі зберігаю зошит із його настановами. Він узагалі був як совість письменницької спілки. Коли між літераторами виникали непорозуміння, йому найчастіше доручали вести збори, бо так умів усе владнати, щоб нікого не образити. В обласну письменницьку спілку в 1974-му, коли вступив в університет, мене вперше привів Дмитро Кремінь, з яким жили в одному блоці в гуртожитку. Я до церкви так не боявся заходити, як тоді в спілку. Іван Чендей, Василь Вовчок, Петро Скунць, Петро Угляренко, Фелікс Кривін, Юрій Мейгеш… Слухав їх, зачаївши подих. А ще пригадую, як у відрядженні в Києві зайшов у редакцію журналу «Вітчизна» до Федора Зубанича. Він запропонував мені замість нього піти на творчий вечір Дмитра Павличка в палац «Україна». Там я вперше побачив Олеся Гончара. Мені тоді було 23. Зараз смішно, що тоді на 50-літнього Павличка дивився як на безнадійно старого діда. А зараз вже сам, дякувати Всевишньому, переступив 60-річну межу. Та й тата пережив, який пішов у вічність у 54.
“Ану, ворушись, давай норму. Ми на тебе робити не будемо…”
Найщасливішими роками ви вважаєте роботу в “Молоді Закарпаття”?
– Це правда. Тоді там відточувала свої пера потужна команда журналістів – Мирослав Дочинець, Василі Кухта й Нитка… Але ніхто так не любив їздити у відрядження, як я. Перше було на шахти Донбасу. Пропрацював там два тижні, вивчаючи роботу й побут бригади наших земляків. Але тільки директор і секретар парткому знали, що я журналіст. Із шахтарями жив, а вдень опускався під землю. Після зміни так просякнуте тіло чорною пилюкою, що бруд змити просто неможливо. Особливо чомусь повіки. Потім ідемо до гуртожитка. Але спочатку жеребкування – хто піде за пляшкою. Але на роботі вони на мене навіть прикрикували: «Ану, ворушись, давай норму. Ми на тебе не будемо робити». Й були праві. Бо в мене ж досвіду – ніякого. Я виріс у горах, де багато повітря, і витримати там, під землею, було важко. А хлопці потім дізналися, що я – журналіст. Як вони вибачалися!
Бували й кумедні ситуації. Якось робив матеріал про героя соцпраці Івана Чусу з Тячівщини. І на прощання він дав мені півлітрову пляшку настоянки, яка нібито піднімає імунітет. І я з нею завітав до нинішнього побратима по творчому цеху, а тоді – працівника міліції Володимира Товтина. Гуртожиток, у якому ми мешкали, не опалювався. Щоб не замерзнути, вирішили вжити по п’ятдесят. А потім ще, бо ж мороз наступав. Доки пляшка не спорожніла. Вранці йду в редакцію, а в мене пропав… голос. Тільки на третій день почав прорізатися. А Товтину, до речі, нічого…
Якось хтось із читачів підписав листа до редакції “Молодєц Закарпаття”. Якщо серйозно, то тодішня “МЗ” справді була молодець.
Ледь не харакірі й пасібо
У радянські часи ви побували в багатьох країнах. Чим найбільше вразила Японія?
– Найперше тим, що 99 відсотків населення там місцеві. Ми приїхали в Канадзаву – місто, де останні 600 років не було війни. Вразили водії, схожі на конторських службовців – темно-синій костюм, біла сорочка, галстук, кашкет, білі рукавички. А ще все місто засаджене сакурами. Їхній цвіт встеляв тротуари, і це нагадувало Ужгород. Запам’яталися пиво «Саппоро», рибні делікатеси. Зі слів я знав тільки «коніттіва» – «здрастуйте» і «арігато» – «спасибі». Ну, і ще «дозо» – «будь ласка».
Але для розмови цього малувато. А японці у відповідь усміхалися – пасібо, пасібо. Неймовірно здивував автомобільний смітник. Добротні машини, а їх продають за безцінь – як сорочку чи пляшку шампанського. Але їх ніхто не купував, хіба радянські моряки та туристи. Мене пік сором, що ми живемо так.
У центрі Токіо – резиденція імператора Японії. Цьому замку десь чотири сотні літ. Двічі на рік сюди може увійти і простий люд: на день народження імператора і на Новий рік. Тут із 150-метрової телевежі ми оглянули вечірнє місто. Вразило буяння зелені, навіть на дахах будинків росли якісь деревцята гінгко, як символ Токіо. Диснейленд став своєрідним островом американської культури, а не тільки майданчиком для дитячих розваг. А ще довелося побувати на рибному базарі – власне, найбільшому на планеті такого штибу. Щодня тут продають тонни риби. Зустрінеш тут і розкішні вітрини, і злидарів, які тягнуть свій візок-халабудку.
А потім було 250-тисячне місто Тосьогу, що в перекладі означає «сонячне сяйво». Коли піднімалися на стрімку гору Нантай – на нас витріщалися зграйки допитливих мавп. Серпантин, до речі, на 48 поворотів! Душа від жаху обривається над прірвою. І коли нарешті почалися двоповерхові котеджі та рисові поля – всі полегшено зітхнули. А ще вразило вміння японців мобілізуватися. Один із землетрусів 1923 року три чверті країни зруйнував, і загинуло 44 тисячі жителів. А вже в 1925-му тайфун наробив великого лиха. Та вони знову все відбудували. Потім атомні бомби. А японці знову все відродили.
В такій країні недовго й загубитися.
– Одного разу я заблукав у Токіо. Почав питати перехожих про свій порт, але забув, як він називається. Чи не Харігура? Звучало ледь не як харакірі. Харумі – нарешті здогадався один японець. «Токсі, токсі!» – почав кричати. Але яке токсі, коли грошей у мене нема. «Мані… Мані…» – розчаровано розвів руками я. Це все відбувалося пізньої ночі. Тоді місцеві взялися мене провести. Ми так довго йшли, що я вже не чув ніг. Але нарешті побачив серп і молот на кораблі «Русь». Що я міг подарувати своїм рятівникам? Хіба 20-копійчану монетку на згадку і журналістський значок.
Що в пляшках? Народна творчість!
А настоянкою для імунітету японців не пригощали?
– У порту Находка дівчина-митник спитала, що це я везу в пляшках. А я їй весело відповів, що то народна творчість. «Не можна! Хіба дві пляшки!» – посуворішала. «Але ж нас там пригощатимуть, а ми, як жебраки, не будемо мати чим віддячити. Ми підриваємо таким чином авторитет нашої великої радянської держави», – відповів я. І вона поблажливо пропустила багаж.
Я ніби у воду дивився: коли нас японці частували, був там такий Кіодзі Фукуда, попри свої майже сімдесят, дуже рухливий. З йог вуст і пощастило почути ламану російську. Він розповів, що в 1945-му потрапив у полон в Росію. Рубав ліс у сибірській тайзі, прокладав дорогу в місто Братськ. Тому знав соковиті російські матюки, а ще слова «норма», «пайок», «топор». У подяку за частування я пригостив його напоєм власного виробництва – дурундівкою: настоянкою на золотому корені, прополісі, карпатських квітах… Він був у захваті. Подарував мені японські монети – щоб я зміг йому зателефонувати. Але для нього горілка виявилася занадто важким випробуванням. В якусь мить він аж завмер, дивлячись незмигно. Адже японці п’ють не 70-, а 16-градусну горілку. Щоправда, теплу. Бідолашного Фукуду якось завантажили в автомобіль.
Всю ніч я не спав. Готувався до найгіршого. Я отруїв японця! Ось до чого довела домашня паленка. Най би вона горіла синім полум’ям! Вранці наша група поїхала на екскурсію. Та мені було не до розваг. Але набрався відваги і з монетами, які залишив мені Фукуда, подзвонив. «О-о-о, Фукуда, – озвався у трубці голос його дочки. Мені здалося, що це було голосіння. Але як я зрадів, коли за мить почув знайомий голос: «Фукуда слушай». А згодом він приїхав і сам, на білій «Тойоті».
Але Японія – це ще й Хіросіма…
– Я стояв на тому місці, куди колись впала 4-тонна бомба «Малюк». Музей у Хіросімі з чорними стінами. А відкриває його страхітливий знімок – ядерний гриб, на його фоні – постаті двох жінок і дівчинка. З руки жінки сповзає шкіра. А ще видно обсмалені вогнем дитячі сандалики, десь позаду – обгорілий кінь. Не вистачало пального, щоб спалювати мертвих. А ще на моторошних фотографіях можна побачити серед трави кістки.
Несподівано зустрів я українську вербу на березі річки Оти. Навіть зламана, вона дала нові пагінці. Хібакуся – так кажуть у Японії про людей, які вижили після атомного вибуху. Та верба теж здалася мені своєрідною хібакусею…
Кожен має випити свою чашу
Книжка «Чаша» стала своєрідним підсумком. У передслові до неї Василь Густі пише, що ваш доробок колись помітив ще Павло Загребельний.
– Завжди в житті завдячував добрим людям, яких посилала мені доля. Зокрема і 820-сторінкова «Чаша» не побачила би світ, коли б не мій земляк, екс-депутат Михайло Сятиня, який проспонсорував видання. Не хотілося вірити, коли в цьогорічні передвеликодні дні почув, що його не стало. Навіть до шістдесяти не дожив…
До речі, книга відзначена обласною літературною премією імені Потушняка.
– Було таке. Мирослав Дочинець під час презентації назвав її цеглинкою в духовний храм України. Важить вона, нівроку, 1150 грамів. Це я дізнався, коли послав один екземпляр друзям-українцям у США, заплативши за поштові послуги… 440 гривень! До цього видання увійшли й вірші, дорожні нотатки, а також дитячі оповідання. Більша частина з них – нові твори. Часто запитують мене, чи всі новели та оповідання увійшли до книги. Ні, не всі.
У вашій родині є ще один письменник – дружина Наталія. Її дебют книжкою повістей «Доле орана-переорана…» був несподіваним і вдалим. Як це відбувалося?
– Мені насправді це приємно, але відповідати на такі запитання важко й незручно. Бо коли вийшла її перша книжка й одразу була відзначена обласною премією «Дебют» – деякі «доброзичливці» гадали, що це я їй пишу. Краще б свою «дурундівку» гнав, коментували в інтернеті. Тому про це ліпше спитайте в неї. До слова, у дружини в Києві нещодавно вже вийшла друга книжка «Коли відчинені ворота раю…» Багато людей зізнаються, що коли читають її повісті – плачуть. Значить, твори зачіпають за живе. І це чудово. Ті, що йдуть за нами, нехай перевершують нас…
Розмовляла
Мар’яна НЕЙМЕТІ