Курс валют НБУ: USD: 26.75521 | EUR: 31.26079

Z-Group

Колективізація в Закарпатті: як це було

 Стрічка новин
  • Іван Попович потрапив у ДТП на Полтавщині У суботу, 22 вересня близько 14:00, в селі Ковтуни на трасі Київ – Харків, народний артист України Іван Поповчи потрапив у жахливу ДТП. Про це повідомили в поліції Полтавської області....
  • На Закарпатті знову перевірятимуть пасажирські автобуси Патрульна поліція Закарпаття спільно з іншими службами перевірила 1303 автобуси. Упродовж двох місяців закарпатські патрульні перевіряють транспортні засоби, призначені для перевезення пасажирів. А вже завтра стартує третій місяць Всеукраїнського комплексу...
  • У Джублику будують найбільший храм Закарпаття (Відео) Джублик – християнський центр на околиці села Нижнє Болотне, що на Іршавщині, – привертає увагу паломників з усіх куточків України та з-за кордону. Урочище Джублик унікальне тим, що 16 років...
  • Борги закарпатців за житлово-комунальні послуги За січень–липень 2018р. нарахування за житлово-комунальні послуги склали 1142,7 млн.грн. Населенням Закарпатської області сплачено 1039,1 млн.грн, включаючи погашення боргів попередніх періодів. Рівень оплати населенням житлово-комунальних послуг по області склав 90,9%, що...
  • До бюджету Пенсійного фонду за 8 місяців надійшло понад 20 млн грн власних коштів Діяльність головного та підвідомчих управлінь Пенсійного фонду України в Закарпатській області протягом восьми місяців 2018 року спрямовувалась, у першу чергу,  на забезпечення стабільного фінансування та своєчасної виплати пенсій. Надходження власних...
Вересень 04
13:04 2018

Цього року виповнюється 70 років суцільної колективізації післявоєнного господарювання в Закарпатті.

Жоден зі створених колгоспів, крім ім. Борканюка та Димитрова, не був названий іменами закарпатських видатних постатей чи назв закарпатського походження. За комуністичною ідеологією всі вони були названі іменами комуністично-радянських діячів: Леніна, Сталіна, Хрущова, Маленкова, Жданова, Куйбишева, Чкалова, Кірова, Чапаєва, Будьонного, Шверніка, Мікояна, Ватутіна…

Інші отримали назви комуністичної міфології «Шлях до комунізму», «Зоря комунізму», «Вперед до комунізму», «Вогні комунізму», «Шлях Ілліча», «Зоря Ілліча», «Нове життя», «Червоний партизан» та інші. Допускаємо, що це не випадково. Таким чином радянська влада приховано принижувала багатовікову культуру нашого краю та його народ.

Прихід радянських військ на Закарпаття
Прихід радянських військ на Закарпаття, які наприкінці жовтня 1944 року повністю звільнили край від німецько-гортіївської окупації, приніс його мешканцям чимало позитивних емоцій. Цю подію селяни зустріли радо і, висипавши на вулиці, вигукували «Руські прийшли!», «Руські прийшли!». Та вже невдовзі настала пора протверезіння… У селах відбувалися мітинги, на яких офіцери розповідали про бої за визволення краю та закликали селян допомагати Червоній армії хто чим може. У лічені години машини були заповнені картоплею, борошном, хлібом, капустою, солониною, яблуками тощо.

Проте таке доброзичливе ставлення краян до бійців Червоної армії десь наприкінці листопада 1944-го і далі різко змінювалося, коли в села навідувалися військові й забирали чоловіків (з часом стало відомо, що їх забирали як куркулів). Мешканці сіл не могли зрозуміти цього, адже вони нічого не скоїли проти радянської влади.

Протягом наступних днів політвідділи 18-ї армії розгорнули активну роботу зі встановлення нових порядків. Спішно «обирали» Народні комітети. Почалася активна пропаганда возз’єднання краю з Українською РСР. А вже 26 листопада 1944-го в Мукачеві відбувся перший з’їзд Народних комітетів (НК), на якому був прийнятий Маніфест про возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною.

Швидкими темпами почалося формування нової влади. Народні комітети дедалі розширювали вплив на життя в краї. Були обрані земельні громади, які здійснювали наділи землі безземельним селянам і сім’ям добровольців Червоної армії та учасників 1-го Чехословацького армійського корпусу генерала Людвіка Свободи. Селяни сіяли зернові, саджали картоплю, вирощували овочі, займалися садівництвом і виноградарством. Поля були поділені на земельні ділянки, які належали селянам на правах приватної власності, добре оброблялися, тому врожайність була високою.

«Добровільно»-примусова колективізація
Та недовго закарпатці були самостійними господарями на власній землі, бо вже 1946 року запрацювала радянська репресивна агітаційно-пропагандистська машина за створення колгоспів. Для цього влада вигадувала різні методи тиску на селян із вимогою обов’язкового усуспільнення їхньої землі, тяглової сили та сільськогосподарського інвентаря. Вишукували куркулів та обкладали селян непосильними натуральними та грошовими податками, відбирали від них наявну землю.

У період колективізації влада значну роль відводила засобам масової інформації, щоденно з допомогою дешевих зразків комуно-радянської пропаганди зомбувала селян. Чого тільки варті газетні публікації «про природу куркуля як злісного ворога колгоспного ладу». Але самого слова куркуль було недостатньо. Дошкульніше воно звучало у словосполученнях «куркулі-кровососи», «куркульська зграя», «куркульське кубло», «куркуль — ворог колгоспного руху», «хижі звірі — куркулі» тощо… «Закарпатська правда» за 7 грудня 1948 року писала: «За перші роки радянської влади колишні батраки поміщика Вайнбергера с. Бенедиківці та малоземельні селяни одержали землю, виноградники, допомогу на влаштування своїх господарств. Та все це не до вподоби бенедиківським куркулям. Вони залякують селян не вступати до колгоспу».

З початком колективізації окружком КП(б)У направив у всі села області представників партійно-радянського активу для визначення куркульських господарств і занесення їх до списків куркулів. Ці списки в подальшому стали підставою для обкладання їх підвищенням сільгоспподатком, виселення за межі області та виключення з колгоспів тих «куркулів», які раніше стали колгоспниками. Після уточнення в серпні 1951 року на переселення до Красноярського краю було залишено 500 куркульських господарств із кількістю 1950 осіб. Крім того, згідно з довідкою відправки переселенців, 1952 року в Грозненську область було відправлено 1109, а в Ізмаїльську 350 сімей-одноосібників.

Радянська влада, здійснюючи насильницьку колективізацію, дуже поспішала. Усуспільнення майна сотень селян, як підтверджують архівні документи, здійснювали, як правило, протягом одного дня з порушенням усіх юридичних норм. До прикладу, в селі Медведівці, що на Мукачівщині, в актах прийому майна відсутні підписи. Всі 56 актів датовані одним днем, що свідчить про те, що їх склали формально, адже прийняти таку кількість майна за один день неможливо. До актів, як правило, не додавали розрахунки його вартості, що свідчить про довільну оцінку. Архівні документи інших колгоспів підтверджують таку ж практику і в інших селах.

Тиск на селян, які не вступали в колгосп, тривав. Вони обкладалися великими державними зобов’язаннями. Від них відбирали землю, забороняли випасати худобу на колгоспних пасовиськах, а залишившись ні з чим, вони вимушені були вступати до колгоспу.

Практичний поштовх до суцільної колективізації краю дали два перші колгоспи — ім. Димитрова у Росвигові, передмісті Мукачева, та ім. Хрущова в с. Есень Ужгородського округу. Їхнє створення відбулося в умовах, коли майже у всіх селах діяли «ініціативні групи». Втім, до кінця 1947 року, тобто через півтора року від початку колективізації, в області діяли лише 13 бідних колгоспів. Застосовані 1948—1949 років різні насильницькі методи примусового вступу до колгоспів суттєво прискорили темпи колективізації. Тому вже на 31 грудня 1949-го їх було 191, які об’єднали 10 543 приватні дворогосподарства.

Припускаємо, що радянська влада з метою підготовки селян до колективізації уже в 1945 році допомагала селу. З цього приводу газета «Закарпатська правда» за 21 жовтня 1945 року писала: «Значну допомогу трудящим надавала Червона армія. В період весняної сівби командування 4-го Українського фронту передало бідняцьким селянським господарствам 450 коней і 360 корів. Радянські воїни допомагали селянам у польових роботах. Все це дало змогу трудовому селянству успішно провести весняну сівбу». Крім того, на початку 1946 року держава передала селянам 1070 голів племінної худоби. Було відкрито 13 ветлікарень і 12 ветамбулаторій, значну кількість ветаптек. Того ж року для своєчасного обробітку землі в приватних господарствах краю було створено 9 машинно-тракторних станцій (МТС), які отримали 100 тракторів, 90 сівалок, 24 молотарки, 29 автомашин, 310 тракторних і кінних плугів.

На жаль, селяни тоді ще не знали, що за таке «добро» радянської влади невдовзі їм доведеться розплачуватися сталінсько-беріївськими ГУЛАГами на «просторах родины чудесной» своїми рідними людьми.

У перші роки колгоспного господарювання, тяглова сила (коні й воли) та продуктивна худоба утримувалися в тих колгоспників, яким належали до усуспільнення, бо щойно створені колгоспи не мали жодних приміщень. Вони утримували її за рахунок колгоспних витрат, а за їхню роботу з догляду нараховували трудодні. Так само зберігався і колгоспний інвентар, що був усуспільнений… То були колгоспи без «кола і двора».

Роки колективізації для селян стали часом, який перевернув із ніг на голову все їхнє життя. Віддавши колгоспу майно, тяглову силу й землю і залишившись ні з чим, люди думали, що ж буде далі. На ті озимі, що були посіяні до створення колгоспів, селяни з надією чекали нового врожаю. Але не так сталося, як гадалося. Коли в липні настав час жнив, влада заборонила людям залишити для себе хліб, натомість під наглядом уповноважених із райцентрів примусила їх здати зібране зерно в колгоспні «закрома». З цього приводу в с. Шкуратівці, що на Мукачівщині, уповноважений Дьомшін після того, як його побили жінки, плакав, закривши обличчя руками, казав, що він не винний, адже його направили сюди «зверху». До честі голови села Василя Феделеша, секретаря партійної організації Андрія Стрижака, дільничного міліції Василя Свиди та потерпілого Дьомшіна інцидент не отримав продовження.

Перші роки колгоспного господарювання у всіх колгоспах були дуже важкими. Гнітюча думка, що постійно свердлила душу колгоспникам, які віддали землю і майно колгоспу, яке ніколи не вернуть, ні на мить не відступала. А одноосібники зі страхом день за днем чекали своєї черги на усуспільнення їхнього майна.

Відомо, що праця в колгоспі була дуже важкою. Колгоспники працювали за трудодні, тобто за відпрацьований день бригадир чи ланкова записували «трудодень». Встановленою нормою передбачалося, що кожний колгоспник упродовж року мав відробити 150, а колгоспниця 120 трудо­днів. Колгосп у кінці року був зобов’язаний, у першу чергу, розрахуватися з державою фінансово й натуроплатою і лише після того — з колгоспниками, а це була мізерна оплата. В середньому для колгоспників залишалося десь по 550—700 грамів зернових на трудодень. Отже, за 450 трудоднів чоловік і жінка отримували до 300 кг зернових. Колгоспи практикували накладання штрафів на колгоспників за невихід на роботу, одноосібників за випас худоби на колгоспному пасовиську — 500 крб. за кожний випас.

Знущання над беззахисними селянами — суть насильницької колективізації, адже услід за визволителями на Закарпаття прийшла зграя нелюдів, які насильницькими діями здійснювали зміну світогляду та соціально-політичного укладу місцевого населення.

Всі створені в краї колгоспи де-юре функціонували як самостійні юридичні особи з наданими статутом правами, усуспільненим майном та рахунками в банку, а де-факто — то були колгоспи без матеріально-технічної бази й іншого необхідного для здійснення нормальної суспільно-господарської діяльності рухомого й нерухомого майна.

У книжці «Розквіт Закарпаття в братній сім’ї народів СРСР» читаємо: «Вже в 1947 році колгоспи області виростили вдвічі вищі врожаї, ніж одноосібні господарства … вони зібрали врожай зернових у середньому по 19 ц із гектара». А хіба 19 ц — успіх? Ні. І брехня, що одноосібник збирав по 9,5 ц із гектара.

Влада через пресу на повну силу друкувала хвалебні матеріали про здавання хліба хліборобами краю. До прикладу, газета «Закарпатська правда» від 7 липня 1947 року помістила низку статей під заголовками: «Перший хліб — Батьківщині», «За п’ять днів», «Здали 600 пудів хліба», «Виконують першу заповідь» та «Рішуче прискорити хлібоздачу». А чого варте таке повідомлення: «Днями хлібороби с. Сторожниці Ужгородської округи організували червону валку з хлібом».

А секретар партійної організації колгоспу с. Шоломоново М. Крив’яник, повертаючись 10 жовтня 1948 року з окружних партійних зборів, в інтерв’ю кореспонденту газети «Закарпатська правда» розповідав: «Важко висловити, яке враження справили вони на нас. На порядку денному — питання масової колективізації. Це великий поворот у житті селян нашого округу. Потрібно не відкладати, перевести селянство на колективні форми господарювання, бо це — єдиний вихід зі злиднів, куркульської кабали, єдиний шлях до щастя. Але справи у нас ідуть повільно. Шоломоновські куркулі повели люту агітацію проти колгоспу. Куркулі вдалися до багатьох спроб, щоб зірвати організацію колгоспу…».

Гортаючи далі сторінки газет «Закарпатська Україна» та «Закарпатська правда» за 1948 рік, бачимо, що вони щоденно публікували хвалебні, брехливі статті про успіхи колгоспного господарювання та його переваги над одноосібним під гаслом комуністичної ідеології: «Визволені з рабства», «Творці життя», «Організаційно змінювати колгоспи», «Сила більшовицької агітації», «Велика перебудова села», «Словом і ділом», «Сьогодні — це головне», «Все село пішло в колгосп», «Жінка — велика сила в колгоспі», «Про колгоспний лад», «Бідняки — теперішні господарі», «Що дала радянська влада селу», «До нового розквіту», «Ми господарі своєї долі», «На віки вічні», «Щаслива молодість, бо в колгоспі», «Помножимо трудову славу», «Ідея колективізації оволоділа масами».

Юрій Туряниця, Ріо

Знайшли помилку? Тоді виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Читати також


0 коментарів

Немає коментарів!

Наразі немає коментарів, хочете ви додати його?

Напишіть коментар

Напишіть коментар

WordPress spam blocked by CleanTalk.

Стрічка новин


Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: